ПОКІ́РНО. Присл. до покі́рний. Бичок покірно стояв, струшуючи шкурою, і знай поривався лизнути Івасеву руку (Мирний, IV, 1955, 10); Вона покірно зносила його деспотизм (Коцюб., І, 1955, 329); [Єпископ:] Ми платимо покірно всі податки, ми кесаря шануємо і владу (Л. Укр., II, 1951, 233); Покірно, як дитина, зліз Андрій з коня і став ні живий ні мертвий перед Тарасом (Довж., І, 1958, 264); Я дивлюсь на заплакані очі твої, на покірно нахилені плечі… (Сос., І, 1957, 197); Покірно лягають на стерню валки — дівчата швидко в’яжуть їх у снопи (Минко, Повна чаша, 1950, 58).
Покі́рно про́шу, заст.: а) шанобливе звертання до кого-небудь із проханням або запрошенням. — Сідайте, о[тець] Артемій,-обізвався тихо господар, — от я наллю вам чаю. Прошу покірно! (Н.-Лев., IV, 1956, 51); б) (ірон.) вираз здивування, нерозуміння. — Треба було покликати до хати.. — Образиться? Покірно прошу… Не треба мені з ним ніяких зносин… (Коцюб., І, 1955, 314).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 26.