ПОЛИНЯ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до полиня>́ти. Посередині [ішов] Василь, у трошки полинялому від сонця офіцерськім костюмі, при всіх орденах і медалях (Загреб., Спека, 1961, 22); // у знач. прикм. І те пасмо проміння обливало одлиском стіни,.. полинялий килим під столом (Н.-Лев., IV, 1956, 42); На ньому сірий, полинялий, з дешевого матеріалу, піджак (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 7); У світлицю всунула перелякане полиняле обличчя немолода чепуруха — куховарка (Стельмах, І, 1962, 448); Саламов вбирає голову в плечі. Він тепер дуже подібний до сірого полинялого птаха (Донч., II, 1956, 215); * Образно. Повільно, сумовито сочиться час. Здається, сонце навіки застигло в полинялому, полатаному білими хмарами небі (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 571).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 69.