ПО́ЛОМ’Я, я, с., рідко. Те саме, що по́лум’я. Він [вовк] до Огню то рило підведе, То лапу коло жару сушить, То біля полом’я кудлатий хвіст обтрусить (Греб., І, 1957, 71); У полом’ ї, повішані На кроквах, чорніють Панські трупи. Горять крокви І падають з ними (Шевч., І, 1963, 119); * У порівн. Тільки б про нього що сказати, то й замовчить, задумається [Оксана] і так якраз як полом’я.. зачервоніється (Кв.-Осн., II, 1956, 431).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 93.