ПОЛОСКОТА́ТИ, очу́, о́чеш, док.
1. перех. і неперех. Лоскотати (у 1 знач.) якийсь час. [Горпина:] Я таки, щоб запевнити себе, чи й справді заснув [батько], взяла соломинку та й полоскотала його по щоці (Кроп., І, 1958, 194); Він полоскотав щетинистими вусами замурзані щоки дитини (Речм., Весн. грози, 1961, 13); Дух свіжої мамалиги приємно полоскотав йому нюх (Коцюб., І, 1955, 237); * Образно. В час відпочинку полоскоче Веселе слово грудей міх… (Еллан, І, 1958, 280); // безос. Ох, той звабливий, нестерпний запах борщику!.. Хоч би хоч його пахощами полоскотало ніздрі (Збан., Сеспель, 1961, 309).
2. перех., перен., розм. Викликати збудження у кого-небудь. — Хай своїм бубном нас полоскоче [Кирюша], — невгавала Санька (Кучер, Прощай.., 1957, 236).
◊ Полоскота́ти не́рви кому — злегка збудити кого-небудь. Є ще такі книжки.. Полоскоче письменник читачеві нерви, а в кінці твору — всі одужують, одружуються, вселяються в нові квартири (Мушк., Серце.., 1962, 75); Полоскота́ти ре́бра кому див. ребро́.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 96.