ПОМЕЛО́, а́, с. Палиця з прив’язаним до неї на кінці пучком хвойних гілок, ганчірок і т. ін. для вимітання золи з печей, для прочищання димоходів. [Степан:] Помела скільки не пороч, що воно в сажі, а воно знов лізтиме в каглу, бо на те воно помело! (Кроп., II, 1958, 61); Тут уже й гості почали злітатися: хто у вікно на помелі скаче, хто в двері на лопаті суне (Стельмах, II, 1962, 306); * Образно. Над музиками і танцюристами в’ється помело пилюки (Кочура, Зол. грамота, 1960, 213); * У порівн. Дим від пожарища тягнувся довгим чорним помелом у поле через городи (Збан., Ліс. красуня, 1955, 27); // Те саме, що мітла́
1.
2. перен., зневажл., рідко. Людина, якою помикають. — Та щоб дурної сокири позичити, то треба на це аж дозволу чоловіка? Він, кажеш, господар… А хто ти в нього? Помело? Наймичка? (Вільде, На порозі, 1955, 184).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 115.