ПОМИ́ЙНИЦЯ, і, ж.
1. Кругла чи довгаста посудина для зливання помиїв. Вона вилила з ночовок у помийницю луг (Н.-Лев., II, 1956, 286); Тимко набрав у кухоль води, повів Марка до помийниці (Тют., Вир, 1964, 365); Олена з-під носа чоловіка вихоплює миску,.. а потім завзято вихлюпує в помийницю всю страву (Стельмах, І, 1962, 570).
2. перен., заст. Жінка, яка служить у кого-небудь дома; наймичка. — Скажи їй, — говорила Ганка швидко і гнівно, — нехай мене не зачіпає, я не її помийниця! (Фр., І, 1955, 84); — Лучилася така помийниця [Грицькові], що не то роботи з неї, але й доброго слова нема (Март., Тв., 1954, 62); // зневажл. Уживається як лайливе слово. [Xимка:] Не моє діло? Ох ти, помийнице гидка! (Мирний, V, 1955, 240); [Люди:] Усипать їй канчуків з півсотні, то не буде така язиката! Бач, що каже? Панська помийниця! (Вас., III, 1960, 418).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 118.