ПОНА́ДИТИСЯ, джуся, дишся, док.
1. на кого. Захопитися ким-небудь, закохатися в когось. Понадивсь на неї найпервіший парубок на все село (Барв., Опов.., 1902, 422); // Спокуситися на що-небудь. [Xуса:] Я взяв її не за саме багатство, не за самий і рід. [Мелхола:] Та знаю, знаю, — понадився на ту саронську вроду (Л. Укр., III, 1952,149).
2. на кого-що, розм. Наміритися заволодіти ким-, чим-небудь; зазіхнути на щось. — Як збрешеш, то хоча надсядься, На ласку послі не понадься (Котл., І, 1952, 67).
3. розм. Призвичаїтися постійно робити що-небудь, ходити кудись, до когось. Понадився собака за возом ходити — то й за саньми не втерпить (Укр.. присл.., 1955, 278); У Йванів огород понадилась корова Петрова (Бор., Тв., 1957, 133).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 144.