ПОНАМІТА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех. Намести багато чого-небудь. На підвіконнях, по той бік шибок, вітер понамітав снігу (Шиян, Вибр., 1947, 224); Завірюха, понамітавши за ніч гори снігу, вгомонилася (Бурл., М. Гонта, 1959, 100); // безос. Впоперек вулиці понамітало кучугури заввишки в людський зріст (Чорн., Потік.., 1956, 114).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 150.