ПОНАПИ́СУВАНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до понапи́сувати. В нього [писаки] не тільки нема понаписуваних книжок, та у голові і глузду нема на пів-книжки, щоб йому об тім і написати (Кв.-Осн., II, 1956, 249); На огорожі [могили] понаписувані прізвища (Коцюб., III, 1956, 44); // понапи́сувано, безос. присудк. сл. — Невже ж, бабо, і справді у писанню про ці ваші бабські забобони понаписувано? (Дн. Чайка, Тв., 1960, 26).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 150.