ПОНАСИПА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех.
1. Насипати багато чого-небудь, у багатьох місцях. Коли ж бо тут коло колії та не знати якого лиха понасипали каміння (Март., Тв., 1954, 436); — От бачиш, понасипали скла, бісові задрипанці. Все бояться, щоб їх не покрали. А ти руки мусиш калічити (Руд., Остання шабля, 1959, 178).
2. Насипаючи, наповнити багато посудин, мішків і т. ін. Трусячись, як у пропасниці, Петро понасипав усі три мішки (Гр., Без хліба, 1958, 100); Юруш з жадобою кинувся на червінці й понасипав собі усі кишені (Н.-Лев., III, 1956, 302); // Налити чи накласти страви в багато посудин. Титар зняв казан і понасипав кулішу в миски (Н.-Лев., III, 1956, 106).
3. Насипаючи, спорудити, утворити багато чого-небудь. Коли-то їх [могили] понасипали? Кого там люде поховали? (Шевч., II, 1963, 241); Вони [фашисти] зробили собі з нашого села фортецю. Понасипали снігові кучугури, полили їх водою, щоб стала крига (Ю. Янов., І, 1958, 308); // безос. Глибоким снігом позаносило колись зелені гори, у садку поміж деревом понасипало кучугури (Мирний, IV, 1955, 180).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 152.