ПОПОЛОВИ́НІ, присл. 1. Те саме, що попола́м. — Будем вважати, тату, що вас є двоє і нас двоє — я і жінка. Значить, все треба поділити пополовині (Стельмах, II, 1962, 345); Чіпка пильно дивився на діда.. Лице аж пополотніло, .. а очі сухі-сухі, горіли, налиті сльозами пополовині з кров’ю (Мирний, І, 1949, 158); Швидко й світло згасло; поснули панни тонким, чуйним сном, а більш того — дрімотою, пополовині з мріями (Н.-Лев., І, 1956, 142).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 217.