ПОПОТЯГА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех., розм.
1. Тягати багато разів, тривалий час; потягати багато. Ото попоходиш за плугом, попотягаєш чепіги, то й, зрозуміло, втома бере своє (Ковінька, Як мене купали… 1958, 30); Колись було, як попотягаєш косу з грабками, надвечір очі рогом лізуть (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 84); // Витягаючи, збирати що-небудь багато разів, тривалий час. Та й держалась же Конониха за те життя, як борона за траву! Держалась за «те», щоб.. або попотягати коноплі, аж піт пройме, або попопрясти, аж пучки попухнуть, а після пообідати юшку з ложкою олії (Григ., Вибр., 1959, 324).
2. перен., розм. Викликати багато разів у суд, прокуратуру і т. ін. для вияснення якої-небудь справи. — Воно наше було за дідів, за прадідів! — ..От іще нас перше попотягають по судах добре за ту дідівщину! (Л. Укр., III, 1952, 477); — Узяли внука сьогодні у чорну не знать за що?.. — Може, і не кінчиться ще сим. Ще, може, прийдеться і вас попотягати (Мирний, І, 1954, 288).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 221.