ПОПРОСИ́ТИ, ошу́, о́сиш, док.
1. перех., чого, про що і без додатка, також з інфін. або із спол. щоб. Звернутися до кого-небудь з проханням зробити щось, виконати якусь роботу або дати, подарувати чи позичити що-небудь; попрохати. Піду я до людей старих.. І попрошу їх розказати, Що чули од дідів своїх (Котл., І, 1952, 126); Не дай, боже, в багатого І пить попросити (Шевч., І, 1963, 230); — Пішов би ти до пана, попрохав би грошей на відробітки.. — Ет, не дасть!.. — А ти піди, попроси (Коцюб., І, 1955, 93); [Любов:] Тьотю Ліпо! Підіть попросіть тую пані, щоб перестала грати, я не можу сього чути!.. (Л. Укр., II, 1951, 66); — Чи немає у вас якої книжки? — попросив я, соромливо опустивши очі (Ю. Янов., II, 1958, 70); Стоїть [Іван] біля порога, переминається, мов прийшов чогось попросити, але ніяк не наважиться (Руд., Остання шабля, 1959, 297); // тільки з інфін. Запропонувати, звеліти кому-небудь зробити, виконати щось. — Наш хліб їси, нам і роби, а як ні, то ми тебе й попросимо слухати (Н.-Лев., II, 1956, 291); [Люцій:] Може, краще ти попроси громаду розійтися? (Л. Укр., II, 1951, 415).
Попроси́ти благослове́ння в кого, заст.: а) звернутися до батьків з проханням дати дозвіл на шлюб із своїм обранцем (обранкою); б) звернутися до батьків з проханням дати дозвіл на якусь дію, схвалити певний намір і т. ін. Попросив [син] благословення, Поплівсь по дорозі… А матуся все дивилась Та ковтала сльози (Граб., І, 1959, 599); Попроси́ти до́зволу в кого — звернутися до старшого званням, посадою, віком і т. ін. з проханням дозволити зробити щось, піти куди-небудь тощо. Ясногорська, попросивши дозволу в комбата, забрала Шовкуна до себе санітаром (Гончар, III, 1959, 213); Красивий ад’ютант почервонів і замовк, попросив у генерала дозволу закурити (Тют., Вир, 1964, 504); Попроси́ти проба́чення (ви́бачення) в кого за що і без додатка — звернутися до кого-небудь з проханням дарувати якусь провину, вибачити. Сев спокійно й тихо наказав рибалці попросити вибачення за його останні слова (Ю. Янов., II, 1958, 106); Кинеться [Тамара] до матері, обніме її шию і попросить пробачення. «Не сердься, мамуню!» — скаже (Хижняк, Тамара, 1959, 136).
◊ Попроси́ти руки́ чиєї — звернутися до батьків дівчини з проханням видати її заміж за того, хто просить; запропонувати дівчині (або жінці) стати дружиною того, хто просить. Попросив [Фесенко] в батька й матері Маниної руки (Н.-Лев., V, 1966, 299); — А коли б я попросив зараз вашої руки і повів би до себе назавжди? (Ю. Янов., II, 1958, 138); Попроси́ти сло́ва — зголоситися на прилюдний виступ на зборах. Коли Ласточкін закінчив [промову], Олександр Столяров попросив слова (Смолич, V, 1959, 111); Гаврилюк уже збирався перейти до обрання президії зборів, коли раптом слова попросив Сергій Рудь (Голов., Тополя.., 1965, 92).
2. неперех., за кого. Поклопотатися за кого-небудь. — Еге! За стару не попросять! Пропадай стара! (Вовчок, І, 1955, 271).
3. перех. Запросити кого-небудь до себе в гості. Ацест Енею, як би брату, Велику ласку показав, І, зараз попросивши в хату, Горілкою почастовав [почастував] (Котл., І, 1952, 89); Не так тії вороги, Як добрії люди — І окрадуть жалкуючи, Плачучи осудять, І попросять тебе в хату, І будуть вітати І питать тебе про тебе, Щоб потім сміятись (Шевч., II, 1953, 133).
Попроси́ти до сто́лу — запросити гостей сісти за стіл і пригоститися. І зараз попросив до столу Латин Енеєвих бояр (Котл., І, 1952, 174); [Ганджа (до Луки):] Ану, давай свого самосаду! Поки до столу попросять, то й зовсім охлянеш (Мокр., П’єси, 1959, 197).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 235.