ПОРОЗКОШУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док.
1. Добре, в достатках, у розкоші пожити якийсь час. — Нагорювалася, сердешна, за тим п’яницею несусвітним, то нехай хоч за Байдою порозкошує (Д. Бедзик, Серце.., 1961, 92); // Пожити щасливим, безтурботним життям, без роботи й клопоту. Настя сиди та ший. А воно таке молоде,.. ще б молоденькій порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побігати (Вовчок, І, 1955, 263); // у 2 ос. одн., у сполуч. із запереч. не. Зазнати біди, клопоту. Кажуть, «на чужому полі не знатимеш волі», але й на своєму без коня чи вола не порозкошуєш (Стельмах, II, 1962, 301).
2. Розкошувати, зазнавати насолоди, втіхи якийсь час; пораювати. Дивиться [дядько] на нас із чоловіком та й каже: — Ой ви, молодята, молодята!.. Пожили, порозкошували — і буде з вас (Вовчок, І, 1955, 141); Чоловік.. сів на деревину — хіба ж і він не може по-панськи порозкошувати вночі? От на збитки Плачинді — і зорями полюбується, і на місяця надивиться, і перепілки послухає (Стельмах, І, 1962, 479); // перев. чим. Поласувати. — А за той час могли б не дармувати І виноградом порозкошувати (Фр., XIII, 1954, 377); Порозкошувавши трохи делікатною отрутою, я поклав мою сигару на вінця попільнички (Смолич, Сорок вісім.., 1937, 30).
◊ Порозкошува́ти душе́ю — утішитися; одержати душевну насолоду. [Михайло:] Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я більше не чув про Дмитра! Не поминай мені про нього. Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, впитися коханням, — а ти мені вкинеш приску за пазуху (Стар., Вибр., 1959, 194).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 274.