ПОРУ́ГА, и, ж., рідко. Те саме, що нару́га. [Герцик:] Братці! Багато вам ляхи робили лиха; Ви все терпіли — я терпіть не хочу! Піду до його зараз та й уб’ю… Уб’ю… Отсим пістолем встрелю! От як!! Що після буде, хай і буде! Лучче Смерть, ніж така недоля і поруга! (Кост., І, 1967, 225); — Знати, наважились вони [татари], — вів далі сотник, — аби перерізати нас всіх до єдиного або забрати, як бидло, живцем: нас — під червону таволгу, на неволю і каторгу во галер, а жінок, і дочок, і сестер — на всесвітній глум, на поругу… (Стар., Облога.., 1961, 10); Піднялася вся нація, бо урвався терпець народу, піднялася відплатити за зневагу прав своїх, за поругу звичаїв, за безчинства чужоземних панів, за пригноблення, за все, що живило з давніх-давен сурову ненависть козаків (Довж., І, 1958, 272).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 293.