ПОРУ́ШНИК, а, ч.
1. Той, хто порушує закони, розпорядження влади або правила, розпорядок чого-небудь і т. ін. Порушників людського закону судять і карають!.. (Ле і Лев., Півд. захід, 1950, 158); З очевидністю було ясно, що він один з найактивніших порушників дисципліни в школі, з яким доведеться добре попрацювати (Гур., Новели, 1951, 148); Порушники громадського порядку; // Той, хто не дотримується традицій, звичаїв і т. ін. До порушників побутових традицій, особливо до тих, що чіпали релігію, були [жінки] нещадні (Тют., Вир, 1964, 174).
Пору́шник кордо́ну — той, хто нелегально перейшов державний кордон. Командир читав: — Висловлюю подяку бійцеві Василю Козубенкові за затримання порушника кордону (Ів., Таємниця, 1959, 49).
2. Той, хто порушує тишу або спокій кого-небудь. Причепа обурено зиркнув у бік порушника тиші (Тулуб, Людолови, І, 1957, 192); Вони [монументи] немов пливли звідусіль і товпилися назустріч нахабним порушникам могильного супокою (Смолич, II, 1958, 91); В ту ж хвилину залунав дружний сміх дітей, школярі кинулись шукати під партами порушника спокою (Донч., V, 1957, 150).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 297.