ПОСЕЛЯ́НИН, а, ч., заст.
1. Поселенець (у 1 знач.). На широких степах селилися поселяни (Ле, Україна, 1940, 35); Лісу попід Карпатами вистачало. Рубали поселяни дерево, ставили зруби, щоб жити в них, обгороджували полями (Нар. тв. та етн., 2, 1968, 94).
2. Селянин. Поселянин охоче йшов у козакування на Низ, приставав до повстання і йшов відбиватися від турка, від пана (Ле, Наливайко, 1957, 44); Зображення українця як покірного, лагідного поселянина, а також грубі, фарсові насмішки над ним зустрічали відсіч з боку передових кіл російського і українського суспільства (Вітч., 6, 1961, 208); В мужика було в поселянина, Да й три сини були добрії (Перв., З глибини, 1956, 56).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 315.