ПОСИ́ВІ́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до поси́ві́ти 1. Молода жінка, посивіла й змучена, чекала вістей про чоловіка: може, хто напише хоч де могилка його (Ю. Янов., II, 1954, 47); Воєвода хмурого вигляду литвин, з довгими, вже посивілими вусами (Коч., П’єси, 1951, 131); Глянь, всі ми закуті в залізо борці або посивілі в науках ченці, ми світочі сього народу (Л. Укр., І, 1951, 440); * Образно. Сідає [Лукаш] під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина (Л. Укр., III, 1952, 267); // у знач. прикм. То ж за молодість високочолу Тост підносить посивілий друг (Рильський, І, 1960, 226); Іду. Теплий вітерець бавиться моєю посивілою чуприною (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 5); * Образно. Моя Батьківщина — не палац бучний Над смутком хаток посивілих (Рильський, І, 1946, 207).
2. у знач. прикм. Який став сірим, набув сірого відтінку. Метуть і метуть зимовії пороші Сніжком-залежком з посивілої хмари (Мал., Звенигора, 1959, 100); Старий поворушив посивіле багаття (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 78).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 318.