ПОСКРИПІ́ТИ, плю́, пи́ш; мн. поскрипля́ть; док.
1. Скрипіти якийсь час. Сніг непокірно рипить білим беззубим ротом, але, притиснений тисячами людських ніг, кориться своїй долі й, поскрипівши якийсь час, змовкає (Епік, Тв., 1958, 417); Шумлять, шумлять тисянські верболози, — То поскриплять, то тінню коливнуть, Мов сіном навантажені обози, Що поруч з річкою тримають путь (Гойда, Угор. мелодії, 1955, 25); // Почати пересуватися, піти, викликаючи скрип, скрипіння чого-небудь. Вона вже не раз отак відвідувала тата, який тільки перед ранком засипав [на горищі], змучений ядухою. Впевнено поскрипіла по щаблях і завмерла, намагаючись вловити хрипкий подих (Речм., Весн. грози, 1961, 9).
2. перен., розм., жарт. Жити, існувати якийсь час.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 334.