ПОСЛІДУ́ЩИЙ, а, е, розм., рідко. Останній; найгірший. — Піду, — каже, — утоплюсь, усі мене обижають — я послідущий на світі! (Номис, 1864, № 4346); Кирило Тур був у Січі не послідущий, був козак-душа, а не братчик (П. Куліш, Вибр., 1969, 144); Козак Мамай скоро втратив з ока й золоте яблучко бунчука, бо гетьман не схотів прийняти бою, послідущий страхополох (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 388).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 341.