ПОТИРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. перех. Терти злегка або час від часу. — Біда з старим — не дає волі та й годі… — зітхнувши і потираючи лоб, жалівся Власов (Мирний, IV, 1955, 132); Розмовляючи і п’ючи пиво, Пічман весь час потирав долонею свою лисину, немов хотів її нагріти (Собко, Запорука.., 1952, 93); // у сполуч. із сл. руки. Кілька разів проводити долонею по долоні, переважно виражаючи хвилювання, задоволення і т. ін. Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмідь перед уликом меду (Коцюб., II, 1955, 369); Ось професор зайшов. Потирає від холоду руки (Мур., Ідуть.., 1951, 93); Діти.. загомоніли, підскакуючи на партах, потираючи від радості руки (Цюпа, Грози.., 1961, 117).
2. перех. і неперех., перев. ким, також у сполуч. із сл. руки, перен., розм. Знущатися з кого-небудь, зневажати когось. Дука щасливий не спить.. Любо йому у теплі вигріватися, Смішки справляти з гістьми, Любо йому у розпусті купатися, Вік потирати всіми [всіма] (Граб., І, 1959, 606); — А доки вони нами руки потиратимуть? Ми їх не чіпаємо, ми до них не ліземо, а вони? Що вони з нас кров точать? (Гончар, II, 1959, 259).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 408.