ПОТИ́ХО, присл., діал. Тихо. Тілько сови посідали Собі на коморі, Та хто зна що межи собов [собою] Потихо говоря [говорячи], Може, собі нагадують, Як колись-то було На волоській Буковині? (Федьк., І, 1960, 202); Моя мама потихо, аби батько не чув, намовляла мене, аби я не вчився і в цей спосіб вернувся назад додому (Стеф., II, 1953, 13); Здоров’я моє поправляється. За два тижні певно вже хоч потихо, а ходитиму (Коцюб., III, 1956, 160).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 409.