ПОТЮ́ПАТИ, аю, аєш, док., розм.
1. Піти, побігти дрібними кроками. Як ізвикне собака за возом бігти, то й за саньми потюпає (Номис, 1864, № 9566); Потюпала вража баба додому, тільки поглядує [поглядає] на свої діряві черевики та думає, яка-то вона гарна буде в червоних чоботях! (Стор., І, 1957, 24); Коненята, помахуючи підв’язаними хвостами, поволі потюпали повз колючу огорожу (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 742); // Поїхати (верхи або в екіпажі) підтюпцем. Їхали, куди кому довелось: хто прямцював у город, хто на Польських Фільварках остававсь, а ці потюпали Палестиною (Свидн., Люборацькі, 1955, 148); За чверть години він разом з кур’єром потюпав верхи до загону Самойлова (Добр., Очак. розмир, 1965, 150).
2. Тюпати якийсь час.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 435.