ПОТЯ́ТИЙ, а, е, заст. Дієпр. пас. мин. ч. до потя́ти. Каже [Ігор] до дружини: — Браття і дружино! Лучче [краще] ж нам потятим бути, Ніж в полоні гинуть! (Рудан., Вибр., 1937, 241); Покосами буйними лежать сади, потяті мадярами (Вас., Незібр. тв., 1941, 219); // потя́то, безос. присудк. сл. — Скільки нас [квітів] погинуло, любий світ покинуло… От було недавно свято, — кільки ж нас було потято! (Л. Укр., III, 1952, 489).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 440.