ПОТІ́ХА, и, ж.
1. Те, що розважає, веселить, смішить кого-небудь (про певне заняття, подію і т. ін.); забава. — Я на вас суда шукатиму! — промовив наймит. — Суд на мене, ти? — скрикнув хазяїн та й зареготав з потіхи великої (Вовчок, І, 1955, 311); Пригадую собі, як тому кілька год Я в дядька гостював і справи мав у Гданську. Ну, а між справами таки й потіху панську Не боронив собі: частенько полював (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 213).
2. Той, хто (те, що) є втіхою, відрадою для кого-небудь (часто в горі, в тяжких обставинах і т. ін.). Ой зацвіла ліщиночка, зродила горіхи, Годувала ненька сина, не знала потіхи (Коломийки, 1969, 80); Чекаю на тебе і виглядаю. Як не за тобою, то ні за ким. Одна в мене потіха, що розмовляю з тобою, хоч ти й не чуєш… (Коцюб., II, 1955, 38); — Десь у людей по осьмеро дітей, їсти не мають що, а ховаються красно, отець-мати мають з них потіху, а я з тебе що? (Ков., Світ.., 1960, 7); Єдиний син недавно повернувся з армії після поранення, і його невідомо за що вбили бандерівці. Тепер вона одна з Катрею, це її єдина потіха і надія, опора в старості (Мельн., Коли кров.., 1960, 102).
$ Для поті́хи; На поті́ху: а) щоб розважити, розвеселити, розсмішити кого-небудь. Чи вже ж не можна у братерстві жити, У злагоді блаженство спочувать? Ні, треба знищить, для потіхи вбити, У прокляті кайдани закувать! (Граб., І, 1959, 121); Не примхою міліардера, Не на потіху томних дам, Не сон, не мрія, не химера.. Ні! Гордий вицвіт мускулястих, Смаглявих одностайних рук В сплетіннях круглих і гранчастих Піднісся над шумливий брук (Рильський, II, 1960, 11); б) щоб утішити кого-небудь, дати розраду в горі, в тяжких обставинах і т. ін. Іваниха вже зрання плакати почала, плаче і тепер, дожидаючи сина. Кажуть їй сусідки щось, либонь на потіху, та вона вже й не слухає (Л. Укр., III, 1952, 559).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 411.