ПОХВАЛЬБА́, и́, ж., розм. Те саме, що похваля́ння. — Добрий пан… справедливий! — одно товче Омелько, аж мені ніяково стало від його похвальби (Мирний, IV, 1955, 375); Як кого одурять похвальбою або лестивою річчю, то люди й кажуть: «Упустив рака з рота» (Стор., І, 1957, 29); — Проста натура у мене була — При похвальбі Вся душа моя мліла (Воскр., З перцем!, 1957, 356); Не вважайте це за похвальбу або саморекламу з мого боку, але в мене іноді складалося враження, що в моїх старих художніх фільмах була певною мірою представлена Україна (Довж., III, 1960, 226); В. І. Ленін рішуче виступав проти зазнайства, зарозумілості, похвальби (Рад. Укр., 28.IV 1963, 2); Марусяк чув, не так чув, як відчував крізь голосні свої похвальби тихо сказане слово ласки (Хотк., II, 1966, 198).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 444.