ПОХВАЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПОХВАЛИ́ТИ, хвалю́, хва́лиш, док., перех. і без додатка. Висловлювати схвалення, відзиватися з похвалою про кого-, що-небудь; хвалити. Краще всіх воювала [Маруся]; так, що й начальники її запримітили і все похваляли (Укр.. казки, 1951, 156); Жан спорожнив свій [келишок] мовчки і кивнув Еженові, немов похваляв пісню (Фр., І, 1955, 322); Горілки Оксентій не вживав, не похваляв, коли вживали інші (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 92); Не хвали сам себе — нехай тебе люди похвалять! (Укр.. присл.., 1955, 177); — Оце мені, дочко, за тобою, як у бога за дверима: хоч сядь та й руки згорни! — не вдержалась Зінька і похвалила невістку (Н.-Лев., VI, 1966, 348); Жушман одразу ж помітив, що парк доглядають хазяйські руки, і похвалив (Ткач, Черг. завдання, 1951, 143).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 444.