ПОХИТА́ТИ, а́ю, а́єш, док.
1. перех. і неперех. Хитати якийсь час; хитнути кілька разів. Вітер віє, повіває, Що гілками похитає, То жо́луді ті, мов град, Густо з конарів летять (Фр., XIII, 1954, 437); — Признавайсь, — каже суддя, — бери третину [грошей], а останні верни братам; а не вернеш, то ми й самі допитаємось; та ще й на шибениці похитаємо! (Стор., І, 1957, 42).
Похита́ти голово́ю — кілька разів хитнути головою на знак заперечення, несхвалення і т. ін. Запорожці знов ізчезли [щезли], як мара. Мати й дочка думали, що в їх і справді щось недобре на думці; а Василь Невольник похитав головою (П. Куліш, Вибр., 1969, 81); Учитель докірливо похитав головою (Ю. Янов., II, 1954, 117).
2. перех., перен., рідко. Те саме, що похитну́ти 2. Його [Фейєрбаха] «hото hотіпі deus» [«людина людині бог»] зробило на мене великий вплив та похитало мої релігійні погляди (Коцюб., III, 1956, 286); Михайло Качан своїм бунтом похитав і зрушив з місця дикунські порядки, що вкорінились в отих непомітних хуторах (Мик., II, 1957, 21).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 448.