ПОХНЮ́ПЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., рідко, ПОХНЮ́ПИТИ, плю, пиш; мн. похню́плять; док., перех. Нахиляти, опускати (голову, ніс), спрямовувати додолу (очі, погляд) (перев. від сорому, поганого настрою, смутку). Ходить [Іван-царенко] понад морем, голову похнюпивши, журиться (Укр.. казки, 1951, 178); Він замовк, мов зажурився, Над споришем похнюпив ніс (Гл., Вибр., 1951, 209); Регіт стих; усі похнюпили очі в землю; одна тільки Галя гостро дивилася на всіх гультяїв (Мирний, II, 1954, 295); Никнуть у знемозі спалені сонцем трави, бредуть гурти овець, похнюпивши голови й шукаючи водопою (Гончар, III, 1959, 157).
◊ Похню́пити го́лову (ніс, но́са) — те саме, що Пові́сити го́лову (див. голова́). Давид радий. — Бач, а ми голови похнюпили.. На он ту неділю, або й серед тижня — сход (Головко, II, 1957, 85); [Бебех:] Де ще той Гаркуша, а ти вже, пане сотнику, і ніс похнюпив (Стор., І, 1957, 293); От ідуть вони вдвох, Хвеська з Петром, він собі сміється з-під вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась (Україна.., І, 1960, 225).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 453.