ПОХОПИ́ТИ, хоплю́, хо́пиш; мн. похо́плять; док., перех., діал.
1. Схопити. Шибонула [дівчинка] в його опукою, хлопець похопив та пустив до неї (Вовчок, І, 1955, 385).
2. Зрозуміти. Я йому казав, але він не похопив (Сл. Гр.); // Сприйняти. Що було до писання — рахункові задачі, німецькі задачі, — те попишемо, а властиво Волинський відпише від мене, а усного не може похопити (Фр., IV, 1950, 227); // Перейняти. В тих мандрах батько мій чимало і пісень Усяких похопив… (Рильський, Поеми, 1957, 212).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 457.