ПОХОТІ́ТИ, о́чу, о́чеш, док., перев. з інфін.
1. розм. Захотіти чого-небудь (про всіх або багатьох). Бондариха одкашлялась: — Може вже, хлопці, їсти похотіли? (Вас., II, 1959, 167); — Чиї ж ви будете? — спитала [старенька], дивлячись одразу на всіх. — Косачові? А вечерять сильно вже похотіли? (М. Ол., Леся, 1960, 50).
2. заст. Побажати. — Кого Галочка сама позбере [обере], за кого похоче, то й мій зять (Кв.-Осн., II, 1956, 341).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 458.