ПОХУДІ́ТИ, і́ю, і́єш, ПОХУ́ДНУТИ, ну, неш; мин. ч. поху́днув, нула, ло і поху́д, ла, ло; і ПОХУДА́ТИ, а́ю, а́єш, док. Стати худим, худішим. [Оксана:] Андрій, може, і не впізнає мене… Така стала… (Вдивляється в дзеркальце). І похуділа, і постаріла… (Мороз, П’єси, 1959, 19); Як воли в мене умикнули за ввесь день хоч отаке стебло, то най мені очі з лоба вибере, а ти кажеш: худі! хіба за день не похуднуть? (Сл. Гр.); Личечком собі хоч і кріпко похудла [Галочка], і рум’янцю на щочечках не стало, та все здавалося, що так їй гарніше було (Кв.-Осн., II, 1956, 355); — А ти, дочко, похудала.. Та ти ж як з хреста знята. Чи тебе мати не годує? (Хижняк, Невгамовна, 1961, 113).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 459.