ПОЦЮ́КАТИ, аю, аєш, док., перех.
1. розм. Цюкаючи, стукаючи, рубаючи, залишити сліди або рани на кому-, чому-небудь, у багатьох місцях. — До пояса обгорів [старшина], одна стріла йому в шию влучила, друга в руку, поцюкали йому голову шаблями, а він руба й руба (Панч, Гомон. Україна, 1954, 312).
2. також без додатка. Цюкати якийсь час. Він ще трохи поцюкав, поки Сашко відібрав з рук сокиру (Збан., Сеспель, 1961, 386).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 462.