ПО́ЧЕТ, чту, ч.
1. Особи, що супроводжують високопоставлену світську або духовну особу, воєначальника. Він [Ярослав] жестом спиняє почет, що йде слідом за ним, — бояр, духівництво, дочок (Коч., П’єси, 1951, 54); Суворов прибув до Каушан.. Весь почет його складався з одного козака-ординарця (Добр., Очак. розмир, 1965, 251); // Особи, що належать до найближчого оточення володарів. Монголи-бідняки змушені були працювати на ханів та їх почет (Іст. СРСР, І, 1956, 73); // Група людей (перев. військових), що виділяється для почесної зустрічі або супроводу кого-, чого-небудь. Сповіщені Хлопіцьким січові старшини спорядили пишний почет назустріч імператорському послові (Ле, Наливайко, 1957, 196); Почет прапороносців ніс перед ними розгорнутий полковий прапор (Ле і Лев., Півд. захід, 1950, 425); * У порівн. Ставні берези вздовж дороги Обабіч стали в два ряди, Як почет непорушно-строгий (Рильський, Сад.., 1955, 58).
2. перен. Особи, що супроводжують керівника при якомусь огляді. Пропустивши вперед свого поважного керівника, рушив чимсь збентежений огрядний, а за ним уже весь мовчазний почет (Шовк., Людина.., 1962, 336); Коли старенький професор йшов обходом по госпіталю із притихлим почтом медицини в білих халатах, він не зводив із нього очей (Тют., Вир, 1964, 199).
3. етн. Супровід молодого або молодої на весіллі. За почтом молодого посунули з вулиці до двору всі цікаві (Збан., Сеспель, 1961, 401); У суботу молодий із своїм почтом годині об 11-12 їде за молодою (Нар. тв. та етн., 6, 1968, 48).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 469.