ПОЧИ́ТУВАТИ1, ую, уєш, недок., перех. Читати час від часу. Мій син почитує в книжці, що коли тобі дано й усіх десять талант [талантів], дак ти до тих десятьох придбай ще десять (Барв., Опов.., 1902, 185).
ПОЧИ́ТУВАТИ2, ую, уєш і ПОЧИТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех., книжн. Ставитися з повагою до кого-небудь, віддавати шану комусь. Старому Макусі дуже добре було: його і почитували, і шанували по-старосвітськи (Кв.-Осн., II, 1956, 305); [Круста:] Та се ж відомо всім, що християни осла почитують, як бога (Л. Укр., II, 1951, 402); — Скрізь хорошим словом Мстислава почитують. Чесна людина він (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 165); // Шанувати когось, дорожити ким-небудь. Кого почитають, того й величають (Номис, 1864, № 4440); [Маруся:] Не чиї ж мене руки носили та очі доглядали, як не ваші [батькові] з матір’ю. Як же мені не шанувати вас, не почитати? (Мирний, V, 1955, 92); // перен., розм. Лаяти. Молодиця скаже слово-двоє.., а Шарківна її.. почитує і в батька, і в матір, і в рід увесь, аж луна ходить над базаром (Вас., І, 1959, 281).
ПОЧИ́ТУВАТИ3, ую, уєш і ПОЧИТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех., за кого — що, рідко. Те саме, що вважа́ти. Він почитує в своїй голові всіх немужиків за інакшу породу людей (Март., Тв., 1954, 199); — Я вас знав, почитав за отця рідного (Кв.-Осн., II, 1956, 351).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 472.