ПОШАНІ́ВОК, ПОШАНО́ВОК, вку, ч., рідко.
1. Те саме, що поша́на 1. Стояли перед уявою молодого хлопця ті опришки, наче міфічні герої, оточені сяйвом людського пошанівку (Хотк., Довбуш, 1965, 61); В мого народу у пошанівку Чорна робота і чорний хліб (Павл., Пальм. віть, 1962, 82); [Професор:] І за ту честь, за той пошановок.. чим він має платити суспільності? (Фр., IV, 1950, 37).
2. Добрий догляд за чим-небудь. Та цею бочкою можна возити років з вісім, а в добрий пошанівок, то й на десять стане (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 479.