ПОШКУТИЛЬГА́ТИ, а́ю, а́єш, док. Повільно піти, шкутильгаючи. Панок пошкутильгав собі кудись (Фр., І, 1955, 372); Іван засміявся дрібненьким юнацьким сміхом і пошкутильгав до кілка, де він поклав свій чемоданчик (Досв., Вибр., 1959, 161); Прокіп пошкутильгав на милицях сам (Кучер, Голод, 1961, 34); Ведмежа пошкутильгало їм [овечкам] назустріч (Ів., Ліс. казки, 1954, 75).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 486.