ПОШТИ́ВИЙ, ПОЧТИ́ВИЙ, а, е, розм.
1. Який виявляє повагу до кого-небудь; чемний, ввічливий. Лукавець оцей татаркуватий Савка, але поштивий: скочивши з коня, ручкається з старим, передає від батька уклін (Гончар, Таврія, 1952, 39); Господар перечекав трохи, і Сахно довелося промимрити якусь поштиву нісенітницю (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 24); Дмитрові конвоїри уважно слухали свого коменданта з підкресленою поштивою повагою (Коз., Гарячі руки, 1960, 85).
2. рідко. Гідний пошани, поваги. Піднесіть же вільні співи, Наші лицарі поштиві (Стар., Поет. тв., 1958, 115); [Гільда:] То чесний рід майстрів, митців поштивих, Що Кутногорськ уславили кругом! (Коч., І, 1956, 501); — А хто ж вони, батьки твої старі? Либонь поштиві газди та багаті (Голов., Поезії, 1955, 81).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 488.