ПОШУМІ́ТИ, млю́, ми́ш; мн. пошумля́ть; док.
1. Шуміти якийсь час. [Дремлюга:] Пошумлять, погаласують, а потім усе стане на своє місце (Корн., II, 1955, 343).
2. перен., розм. Помчатися, понестися з шумом. Тонни гарячого металу, вихопившись із сотень жерл, навально пошуміли на захід (Гончар, III, 1959, 414); Розвідник [літак] стрімголов пошумів донизу (Хор., Незакінч. політ, 1960, 10); // Швидко побігти, поїхати. [Недоросток:] А як на твою думку — де мене посадить теща? Так і знай — я од порога не сяду. Тільки садовитиме — так зараз запрягаємо коні та й пошумимо додому (Вас., III, 1960, 102).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 491.