ПОЩА́ДА, и, ж. Вияв милосердя, жалощів до кого-, чого-небудь. Без пощади всіх косив [Турн] (Котл., І, 1952, 240); — Ага, просите пощади, боїтесь за свій спокій! — дражнила мене Алла Михайлівна (Л. Укр., III, 1952, 604); Не було й нема пощади В нас до ворогів (Ус., Вибр., 1948, 224).
Не дава́ти (не да́ти) поща́ди кому, чому — не виявляти жалощів, милосердя до кого-, чого-небудь. — Звикли хлопці, що панське, — зауважив ординарець. — Пощади не дають. — А звикати треба до іншого, — суворо глянув.. Ворошилов. — Пора звикати, що наше воно тепер (Гончар, II, 1959, 386).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 492.