ПОЩЕ́РБЛЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до пощерби́ти; // у знач. прикм. [Тірца:] Земля єрусалимська не згоріла, ти маєш меч! (Показує на пощерблений меч, що валяється долі край чоловіка) (Л. Укр., II, 1951, 150); Він дав мені пощерблену сокиру, якою не те що тесать, а й рубати тяжко (Ю. Янов., II, 1958, 69); Він ставить на стіл пощерблену севрську чашку (Рибак, Помилка.., 1956, 25); Навіть шум води, що неквапно переливалася через пощерблену вершину греблі, не долинав сюди (Голов., Тополя.., 1965, 137); * Образно. За спиною його почується тут голос, пощерблений, простужений [простуджений], важкий (Тич., II, 1947, 76); Десь у кінці садиби зблискувало проти місяця криве, пощерблене лезо річки (Руд., Остання шабля, 1959, 410); // поще́рблено, безос. присудк. сл. Уперш фашистського меча Було пощерблено у Бресті (Шер., Дорога.., 1957, 49).
2. у знач. прикм. Який має зубчастий край, краї. На підвіконні притулився пощерблений кленовий листок (Рибак, Що сталося.., 1947, 144).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 492.