ПРИВИ́ЧНИЙ, а, е, розм. Те саме, що зви́чний. Він у мішанім шумі дочувся мірного лускоту.. Се був шелест, здавна привичний для нього (Фр., III, 1950, 307); Привичним рухом одімкнув надзиратель замок, широко розчинив двері (Хотк., І, 1966, 174); Тепер мав [Славко] віру в свої сили, привична йому журба й несміливість щезли безслідно (Март., Тв., 1954, 300); Їй самій, привичній до всякої лихої години, й то часом аж плач бере, як вискочить надвір. А тож-то йому, малому! (Мирний, IV, 1955, 292). Далеко й лунко оддавався голос солов’я.. Проте і чоловік і жінка вчували в йому привичним ухом знакомі трелі і впізнавали.. сусіду-співуна (Вас., І, 1959, 320); — Де ж це видано, по стільки одразу хилити оцієї погані, — показує [Супрун] пальцем на порожню склянку. — Я, дядьку, вже привичний, — не ображається, а сміється Клим (Стельмах, II, 1962, 122).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 572.