ПРИГОРІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до пригорі́ти. Вихоплює [наймичка] рогачем пригорілу зверху картоплю, що сичить плетеним шумовинням (Стельмах, І, 1962, 106); Двоє-троє ще перегортали уважно та поливали порозтягану пригорілу солому та дерево, боячися, щоб не заховалася де іскра (Гр., І, 1963, 391); З тріском кусав [шашлик] він і гриз. І заїдав Пригорілою кашею (С. Ол., Вибр., 1959, 203); // у знач. прикм. Злегка підсмажений. Каштанами пригорілими диха тепла далина (Рудь, Дон. зорі, 1958, 72); Весняним подихом тягнеться тепло від грубки, пахне приємно пригорілою картопляною шкуринкою (Збан., Єдина, 1959, 29).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 596.