ПРИЗВІ́ДНИК, а, ч. Той, хто зачинає, організує що-небудь. Микола дуже любив Івана Думу. Це був призвідник усіх забав (Гжицький, У світ.., 1960, 79); Після страйку.. Григорія, як одного з призвідників, було звільнено з роботи (Знання.., 3, 1967, 4); // Той, хто спричиняє що-небудь. Гнівний зойк молодого Лермонтова [у вірші «На смерть поета»], звернений проти вельможних сучасників, призвідників поетової загибелі, прозвучав в устах сучасного андрушівського школяра як прекрасна слава живому, безсмертному нашому Пушкіну (Рильський, Веч. розмови, 1964, 141); Кожний лист сповнений ненависті до кривавих призвідників людського горя — українських буржуазних націоналістів (Мельн., Коли кров.., 1960, 112); // Винуватець чого-небудь. Зараз солдати революції почнуть мститись за знеславлену честь тут же, на місці, вбачаючи один в одному призвідника зради (Довж., І, 1958, 206).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 614.