ПРИКЛЯКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРИКЛЯ́КНУТИ і рідко ПРИКЛЯ́КТИ, кну, кнеш; мин. ч. прикля́кнув, нула, ло і прикля́к, ла, ло; док., розм.
1. Ставати навколішки. Вона приклякає біля батюшки на призьбі й заходиться витирати рушником його обличчя (Тудор, Народження, 1941, 211); Бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши і спираючись ліктями на її колінах, числила морщинки, що повкладалися над її очима (Коб., І, 1956, 124); Приклякши на землю і розгорнувши недавно наметений сніг, бадилля і сіно, напхане на купу, комісар відкрив під парканом досить простору яму, котрою можна було з вулиці пролізти сюди (Фр., IV, 1950, 46).
2. Пригинатися. Стояла [мати] на колінах, обернувшись до образів, і, раз у раз обмахуючи себе навхрест рукою, приклякала до долівки в глибоких поклонах (Речм., Весн. грози, 1961, 81); Ще до збирання он скільки часу, а вона [пшениця] приклякла, похилила колос, стали пересихати ості (Оров., Зел. повінь, 1961, 20).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 640.