ПРИМИ́РЛИВИЙ, а, е.
1. Який сприяє примиренню. Вона хотіла сказати що-небудь примирливе, але вже було пізно (Дмит., Розлука, 1957, 113); — Як же ти врятувався? — Вибрався, — мовив з примирливою доброзичливістю Андрій (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 98); // Який виражає примирення; лагідний. Примирливий тон Ніколає зробив свою справу, і Петру вже не блимав на нього з-під колючих острішок брів (Чаб., Балкан. весна, 1960, 357); Василь Васильович перейшов на обережний півшепіт; погляд його був примирливий і звернутий в глиб душі (Полт., Повість.., 1960, 88); Простяг [Бариль] руку штурманові і примирливим голосом, сказав: — Ну, давай помиримось, в цьому я таки винуватий (Трубл., Шхуна.., 1940, 178).
2. Який відзначається безпринципністю, невимогливістю, терпимістю. Герцен вважає навіть, що в літературній опозиції тоді ще було щось поблажливе, примирливе (Рад. літ-во, 4, 1968, 60); Тоді заговорив один із старих майстрів, іконописний дідок, примирливий і угодовницький (Тулуб, Людолови, І, 1957, 195).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 671.