ПРИПОРУЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.. ПРИПОРУЧИ́ТИ, ручу́, ру́чиш, док., перех., заст. Доручати. — Громада звірів припоручила мені [лисиці] піднести вашому степенству [левові] хліб-сіль (Укр.. казки, легенди.., 1957, 44); Нас приймають за послів од якогось чорного царя, що припоручив «вибити патрети» з дівчат (Коцюб., І, 1955, 257); // Віддавати на чиюсь відповідальність кого-, що-небудь. Як тілько знайшовся він [бичок], мати припоручила його Івасеві (Мирний, IV, 1955, 10); [Шайтан:] Припоручаю тобі. Туре, Івана, дитину мою (Корн., І, 1955, 219); Ні, княгиня не помилилась, взявши Малушу до терема, — тямуща вона, чесна, такій хоч і весь терем можна припоручити (Скл., Святослав, 1959, 103); Ніс [вовк] її [дівчинку] долинами далекими, Про весілля розмовляв з лелеками, Звичаям звіриним научав, Сон її зайцям припоручав (Мал., Звенигора, 1959, 62).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 715.