ПРИТА́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРИТАКНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
1. Виражати згоду з ким-небудь, схвалення висловленої кимсь думки (перев. словом «так» або яким-небудь жестами). Говорив один тільки Глоба, водолаз лише притакував (Собко, Скеля.., 1961, 51); Гаврило Іванович слухав його уважно, кахикаючи та погладжуючи вусики і борідку, притакуючи головою та інколи придивляючись до виразу обличчя співрозмовника (Смолич, Світанок.., 1953, 458); — Та так! — притакнув Онуфрій, оглянувся і сів на землі, підібгавши під себе ноги (Коб., II, 1956, 47); — Шкода талану, шкода таких незвичайних здібностей; усе те запропаститься, треба тому якось зарадити, — говорив один з учителів, і всі притакнули (Ков., Світ.., 1960, 63).
2. кому. Повністю підтримувати кого-небудь, беззастережно погоджуватися з кимсь у всьому. Радюк мав звичай прямо говорить правду й не притакувать нікому (Н.-Лев., І, 1956, 560); Жінки не притакували майстрові, лиш за сиротами мовчки уступалися (Черемш., Тв., 1960, 68).
3. Давати позитивну відповідь на яке-небудь запитання (перев. словами «так», «еге» і т. ін.). — Шевченкового «Кобзаря» ви таки прочитаєте, добре?.. — Добре, — притакнула, засоромлена і по-своєму задоволена [Олена] (Вільде, Сестри.., 1958, 12); — То ви вперше в нашому Богдані? — Оля притакнула (Томч., Готель.., 1960, 10).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 56.