ПРИЧА́ВЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ПРИЧАВИ́ТИ, чавлю́, ча́виш; мн. прича́влять; док., перех.
1. чим. Придавлювати, притискуючи до чого-небудь. Кузьма підсунувся ще ближче, кинув недокурок на підлогу і причавив його чоботом (Грим., Незакінч. роман, 1962, 29); * Образно. Від заходу повзла густа, чорна хмара й низом своїм, немов підошвою, причавлювала землю (Скл., М. Щорс, 1938, 62); // Натискати всією масою на кого-, що-небудь. Бреус пішов далі цехом, відчуваючи, що його немов причавлює величезна споруда (Скл., Помилка, 1933, 22).
2. Навалившись усією вагою на кого-небудь, калічити, умертвляти. — На маневрах мій чоловік, капітан,.. впав з коня, а натовп причавив його на землі (Н.-Лев., IV, 1956, 277); — Придавлю, причавлю пана, мов змію підколодну! — і руками показав [парубок], як вкоротить життя Стадницькому (Стельмах, Хліб.., 1959, 450).
3. перен. Спричинятися до пригніченого стану; гнітити. Години відпочинку вдома, де для нього готували спокій і тишу — були важкі: гнітила тиша, причавлював спокій (Скл., Помилка, 1933, 63).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 93.