ПРИЄ́МНИЙ, а, е.
1. Який викликає задоволення, втіху, радість. Добре йти в годину гожу і нести, хоч і важку, а проте приємну ношу за плечима в рюкзаку (Гонч., Вибр., 1959, 273); Вутаньці була приємною його увага, і коли воєнком з невимушеною чемністю попросив дозволу сісти, вона, зашарівшись, тільки кивнула в знак згоди (Гончар, II, 1959, 168); // Який викликає насолоду. Взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу… і почув в роті приємний солодкий смак… (Коцюб., II, 1955, 225); Пахне від неї [Віри] річкою і ще чимсь духмяним, приємним (Шиян, Баланда, 1957, 152); // у знач. ім. приє́мне, ного, с. Те, що викликає задоволення, втіху, радість. — Сват я без досвіду, бо ще ніколи цим не займався, але ви прийшли дуже вчасно: мені треба поїхати до Джантемира купити в нього кілька баранів, щоб підгодувати команду перед плаванням. Отже, з’єднаємо приємне з потрібним (Тулуб, В степу.., 1964, 374).
2. Який подобається; привабливий. На порозі, заклавши під фартух руки, стояла Ганна, і на її трохи здивованому обличчі грала приємна усмішка зачудовання (Досв., Вибр., 1959, 233); У нього був дуже приємний баритон (Довж., І, 1958, 448); // Який викликає симпатію. Дивлюсь на Освальда, і такий він мені приємний, щирий (Кол., На фронті.., 1959, 53); Його приємне просте обличчя, обличчя робітника, було весь час спокійно задумливе (Ю. Янов., II, 1958, 236).
Бу́ти приє́мним до кого — бути прихильним, ласкавим. Тоді ми на «ти» з ним були. А Марина Петрівна теж така тоді приємна до мене була (Тесл., З книги життя, 1949, 87).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 610.